Тема: Література рідного краю. Оповідання донецького письменника Івана Омеляновича Білого про дітей шахтарського краю "Під старим териконом"
Мета:
1) прочитати оповідання І.О. Білого "Під старим териконом";
2) виконати тестові завдання за змістом прочитаного.
Читаємо оповідання
ПІД СТАРИМ ТЕРИКОНОМ
Ще зранку, по дорозі до школи, Санькові нетерпилося кудись приткнути портфель і податися під терикон, де з початком весни щодня збирається товариство таких, як і він, збитошників: кращого місця для дозвілля
та ігрищів годі й шукати в їхньому шахтарському селищі.
Терикон був старий, залуб'янілий, знизу порослий диким різнотрав'ям, приземкуватими татарськими кленами та кущами жовтої акації, що з
кожним новим подихом весни дерлися все вище й вище; однак до верхівки було ще далеко, та й не так просто туди забратися, це тільки вони, пацани,
мов зaправські альпіністи, штурмують його на день по кілька разів.
Ох і далеко видно з терикона, все їхнє селище - як на долоні. Та що
там селище, місто можна розгледіти, а до нього ж буде верст двадцять. Це
так сказав - до города двадцять кілометрів - водій автобуса, коли їхній четвертий клас під час зимових канікул їздив у театр на виставу "Малий і
Карлсон".
Кепські були цьогорічні зимові канікули, бо хіба ж то діло, як землю
снігом лише притрусило. А терикон так і зовсім стояв голий, підставивши
вітрам свої руді боки. А бували ж такі зими, що з його підніжжя на санчатах вволю гасали. Особливо добре спускатися з того боку, до якого прилягає стадіон: там і поверхня покатіша, і каміння та кущів менше. Мчиш,
було, аж до самих воріт стадіону.
Однак до школи Санькові довелося йти, бо куди ж дінешся, треба, та
й мати в нього щодо цього строга: якщо дізнається, що прогуляв бодай
один урок, всипле вона тоді йому березової каші. А потім буде і сама
плакати. Оце для Санька - найгірше, материні сльози в сто разів болючіші
від тих її стусанів. І завжди при цьому батька згадує, який загинув у шахті
тієї осені, коли Санько пішов у перший клас: мовляв, аби він був живий,
то все було б інакше. Хтозна, може, й так, але він, Санько, хіба міг би стати іншим? Яким народився, таким і залишиться. Ось тільки хіба що виросте, так це ні від кого не залежить, це само собою відбудеться... Авжеж,
виросте, хоча він зараз трохи й нижчий від своїх ровесників. Ну ще у нього голова рудувата, але з часом і вона потемніє, і не будуть його прозивати
рижим, - про це й мати каже.
Після школи, зробивши сяк-так уроки (ввечері у присутності матері
ще раз до них повернеться), Санько перевдягся в стареньку джинсову курточку, взув кеди, бо ж гратимуть у футбол, і нарешті вирвався на волю.
Правда, у нього справжнього м’яча немає, а гумовий, за шістдесят копійок. Нічого, ним теж можна грати, і не жалко, якщо й поб’ється чи проколеться об якийсь шпичак, а бемкає він гучніше, ніж футбольний - аж у
степ, де синіютъ лісосмуги, луна дострілює, лякаючи чорних граків, що
здіймають тоді там цілий базар.
Санько не йде, а біжить, легко, з підстрибом, по вже витверділій після
весняних дощів дорозі, висипаній навпроти дворів жужелицею від згорілого вугілля, а попереду нього, теж з підстрибом, котиться синій з червоно-білою смужкою м'яч.
За крайніми дворами увсібіч розбігається кілька стежок; Санькові
треба звертати праворуч, але він на хвильку заточився, вгледівши за кілька
кроків двох хлопчаків, що подибали в поле. Він упізнав їх: то були третьокласники із сусідньої вулиці.
- Aгeй, куди ви?! Ходімте у футбол! - голосно крикнув навздогін.
Хлоп'ята обернулися, один змахнув рукою, блиснув над головою
скляною баночкою.
- Ні, ми ловити павуків! - долетіло до Санька.
- От дурні, і навіщо їм оті павуки, - сказав Санько вже про себе осудливо, хоча (згадав),як був менший, то й сам ходив на цей промисел. Ось
такої пори на ще голій, ледь прогрітій землі знаходив темну дірочку й
опускав у неї нитку зі скатаною на кінці кулькою пластиліну або смоли.
Посіпавши туди-сюди ниткою, витягував на світ божий худого після зимової сплячки павука, що застрягав лапками у липучці. Щоправда, проро-бляв це він усього кілька разів, так і не побачивши, як павуки один одного
поїдатимуть у закритій банці, - заради цього і затівалося на них полювання. Надивившись зблизька на їхні хрестаті спинки, Санько знімав капронову кришку і випускав павучків на волю цілими и неушкодженими: дочекатися трагічного фіналу йому не вистачало терпіння й мужності, а може, жалко ставало: як-не-як, живе створіння, хоч і не викликає особливих
симпатій...
А от Ігор Крученюк - зараз він ходить у шостий клас, - котрого всі
прозивають Крученим (і батька його - теж), так той їх нещадно нищив. Розкладе вогник, знайде підходящу розсошку, щоб можна було затиснути
банку, або дротом прив'яже її до хворостини, і підсмажує павучків над полум'ям. А вже вони тоді таке виробляють, такі плетуть викрyтаси, що й
дивитися страшнo.
Та Санько й не дивився, він мовчки повертався і йшов геть, ненавидячи не тільки Крученого, а і його батька. У такі хвилини Санько згадував
свого батька, Івана Наливайка, твердо вірив, що саме з вини Крученого-старшого він загинув: про це йому відомо не лише із слів матері, а й від
людей, які завжди все знають. У ремонтній зміні, коли готували лаву до
видачі вугілля, Крученюк (у той час він працював електрослюсарем) необачно натиснув пускову кнопку лінії, а Саньків батько якраз закріплював
привод конвеєра... Як там було достеменно, хтозна, але кажуть, що той
привод і придавив на смерть Наливайка...
Одного разу Санько не стерпів і сказав Ігорю: “А коли б тебе ось так на
вогонь, то як би ти почувався, добре б тоді було чи ні?” Той глянув на нього здивовано і розсміявся, а потім зробився лихий, як чорт, і сказав, щоб він
за ним більше у степ не валандався. “Ну й не буду!”, - відказав з гідністю
Санько і після того й справді вже не тривожив земляних павучків.
Від крайніх дворів селища до терикона було метрів триста, і Санько
знову припустив бігом, наздоганяючи м'яч, відтак вихопився на стадіон,
уже де-не-де по краях взеленений молодими травинками, бокаса, немов
молодий півник, обігнув півколо, кілька разів буцнув м'ячем у пусті ворота. І зупинився, переводячи дух і оглядаючись навкруги.
На стадіоні поки ще не було нікого, проте Санько знав напевне, що
ось-ось хтось із його вуличних друзів має з'явитися. Треба тільки часинку
почекати. А під вечір і взагалі тут буде кишма кишіти.
Санько взяв у руки м'яч і знічев'я пройшов під териконом, де трохи
збоку, серед іще оголених кущів, виділялася ошатна вербичка, геть чисто
обвішана гірляндами жовтих котиків, тому здалеку примітна своєю весняно-врочистою красою. Через те, що вербина росла осібно, була одна така,
вона мимохіть викликала здивування - ніби опинилася тут випадково. Санько торкнувся пальцями пухких котиків, а затим, зажмурившись, понюхав їх, умокнув свій кирпатий носик в жовтий прохолодний пилок: запаху
майже не відчув, однак повіяло чимось лоскотно-приємним, немов дихнув
в обличчя свіжий вітерець.
Проте погода стояла тиха, якась аж млосна, - може, тому, що небо ще
не зовсім висвітлилося, не звільнилося від синіх хмаристих завоїв, які
важко облягли степові горизонти і десь там далеко напувають землю пряними дощами, поширюючи аж сюди дух розіпрілої ріллі. Та це, либонь,
тільки тута, внизу, анішелесь, а коли піднятися на терикон, то ще й як бу-
де вітряно. І Санькові враз закортіло ковтнути тієї горішньої прохолоди,
остудитися. Наступної хвилини без особливих зусиль він уже дерся туди,
звідки можна стягнути зором так далеко, що аж очам боляче стане.
Втім, на самісіньку зализану вітрами маківку терикона Санько не став
підійматися, а зупинився там, де останній кущик акації вчепився корінням
у затверділий шар породи. Це було десь на середині укосу. Присів на плескатий камінець-плитняк, виданий із породою на-гора, що ним колись шахтарі не тільки обносили свої присадибні ділянки, а й будували з нього
житла, - і став спостерігати, що діється довкруж. Ось праворуч виступає
край колишнього шахтного двору, тепер там розміщується автопарк, видніється різноманітна техніка: крани, бульдозери, машини; снують поодинокі постаті людей.
А за шахтним двором простягся радгоспівський сад; він іще німий,
голий, ледь повитий бузково-попелястою димкою, і тому якийсь розпливчатий і ніби несправжній.
За садом височать багатоповерхові будинки нового мікрорайону, який
ще продовжує будуватися. Санько, нaпруживши зір, уловлює, як баштові
крани метляють довгими стрілами, підіймають вантажі. Скоро й їм повинні
виділити нову квартиру в одному з тих височенних красенів: мати казала,
що вже в цьому році має підійти їхня черга, ось тільки висловила побоювання щодо кількості кімнат - чи дадуть дві, - бо ставили їх на чергу ще тоді, як був живий батько. Мати у Санька - дільничий нормувальник, працює
в шахтоуправлінні, до складу якого колись входила і шахта 4-біс, годувальниця їхнього селища, і вже років п'ять, як вона виробилась, і майже всі
шахтарі, у тому числі і покійний батько, були переведені в інші забої.
Нещодавно сусідка Муся, що часто заходить до них і з ділом і без діла, порадила: "А ти виходь заміж, то, може, ще й три кімнати вигадаєш...
“Так мати їй дала доброго відкоша: “Це ти любиш скрізь і всюди вигадувати, а нам воно ні до чого. Нам із Саньком і без женихів любо . А квартиру дадуть... Дадуть двокімнатну, і будемо в ній ми не одні, - буде з нами
жити пам'ять про нашого батька, який теж її заробляв, правда ж, сину?..”
То мати гарно сказала: “Буде з нами жити пам'ять про батька”. Тоді у
Санька від цих слів аж у горлі гаряче зашкребло.
“Ех, скоріше б нову квартиру, і щоб поверх нам дістався аж самий що
не є вищий, це ж тоді дивися з балкона навкруги скільки твоїй душі заманеться, не те, що ось зараз, на тepиконі...”
Санько так замріявся, що коли перевів погляд униз, на стадіон, то побачив там двох своїх ровесників, Мишка і Діму: вони котили поперед себе величезний скат, а поряд потихеньку їхав на велосипеді не хто інший, як Ігoр Крученюк. Ось він порівнявся з воротами, зупинився, а затим перекинув велосипед на землю і пристав до хлопців. Тепер уже втрьох вони штовхали скат, штовхали в напрямку терикона, туди, де не було кущів і взимку малеча спускалась на санчатах.
- Ф’-ю! - підводячись, свиснув Санько зі своєї засідки, немов Соловей-розбійник. Відтак щосили крикнув: «Ловіть!» - і вдарив ногою м'яч. Описавши красиву дугу, м'яч упав десь там унизу, прошарудів сухим бадиллям. Усі втрьох звели голови, глянули на Санька, проте скат не залишили, а продовжували поволеньки виштовхувати на узвишшя.
"І що то вони затіяли?" - взяла цікавість Санька, і він бочком, опираючись на праву ногу, аби не зірватися, посунувся їм назустріч.
Метрів за тридцять від землі покатий бік терикона переходив у заглибину, такий собі підковоподібний уступ, який сніжної зими, коли можна було спускатися на санках чи на лижах, правив хлоп'ятам за стартовий майданчик. Саме сюди трійця і викотила старий скат, що колись належав трактору "Бєларусь" і якимось чином опинився за територією автопарка.
- Що, хочете шурнути вниз? - стрибнув Санько до хлопців на уступ.
- А, це ти, рижий, - сказав недбало Ігор. - Шурнем, аякже, але не так, як ти собі уявляєш. - І до хлопців: - Хто з вас перший, чи, може, вже передумали, злякалися? Я сам би котнувся, але не вміщуся... Та це зовсім просто, залазиш в дірку і впираєшся у скат ногами й спиною. Ось так. - І він скрутився в клубочок, уткнувся у коліна. - Головне, зразу не випасти, а тaм уже відцентрова сила своє зробить... Давай ти, Шнурок, - звернувся по-вуличному до Мишка.
- Ні, - хитнув той головою, - нехай перший Діма. Він нижчий за мене, у нього вийде - тоді й я спущуся...
- Ну, дивись, на велосипеді не дам покататися, якщо здрейфиш, - погрозливо сказав Ігор.
За своєю натурою Діма був мовчуном, і тому без зайвих слів сунув голову в дірку ската. Поки він, покректуючи, вмощувався, Кручений твердо тримав колесо. Йому допомагав Мишко. А Cанько так само стояв поряд, спостерігав, не наважуючись і собі встряти в цю затію, що раптом його теж зацікавила.
- Готово, можете пускати... - натужно, десь собі у живіт видавив скручений бубликом Діма.
Ігор увесь напружився, гострим оком прицілюючисъ униз, і несильно, але рішуче штовхнув скат.
Від того, що сталося, хоч це й не було несподіванкою для Санька, у нього аж у грудях похололо. Він подався вперед, на край уступу, охоплений тривогою за Діму. А скат уже був далеченько внизу, його оберти вже затухали, втрачали інерцію, і, вильнувши туди-сюди, він завалився на землю за кілька кроків від футбольних воріт.
Кручений стрибонув перший, а за ним і Мишко з Саньком майже з'їхали на задніх з терикона. Поки вони бігли, з-під колеса вибрався Діма і тепер стояв, похитуючись, і, мов заведений, метляв головою.
- Що, вдарився? - вихопився наперед Мишко.
- Ух, здорово! - пробубонів Діма і глянув окрyглими, позеленілими очима.
- Ну, я ж казав, що це номер гідний циркової програми, а ви боялися, - торжествуюче прорік Ігор, так ніби оце він стонадцять разів на шаленій швидкості прокрутився в чортовому колесі. Розпорядився: - Тепер, Дімо, можеш на велосипеді проїхати два, ні, три круги навколо стадіону. А ти, Шнурок, гайда наверх, побачимо, який з тебе герой. Та колесо, колесо підіймай, не одному ж мені штовхати...І так скажіть спасибі, що допомагаю, яка мені з цього насолода...
- Може, Санько спробує, а то у мене щось живіт заболів, - скривився Мишко, косуючи поглядом на кущі, туди, де їх було густіше. Проте Ігор заперечив:
- Знайшов сміливця! Рижий навіть павуків боїться - нагадав про колишній випадок у степу. -Ні, він не зуміє. ..Еге ж ні?
- Зумію! - вирвалось у Санька несподівано не тільки для Крученого, а й для самого себе. А коли вже вирвалось, то назад відступати нікуди, і він повторив тоном, в якому прозвучали якщо не виклик, то рішучість. - Зумію, ось побачиш, зумію!
- Ти? Зумієш? - роблено подивувався Ігор. - Ану ж давай... Діставшисъ уступу, вони трошки перепочили, бо ж захекалисъ, поки знову виштовхували наверх важкеньке гумове колесо. Та ось Кручений скомандував:
- На старт!
Санько спритно переломився у спині і вже наступної миті, немов равлик, стримів у порожнині ската, що його тримали Ігор і Мишко (Діма залишився внизу біля велосипеда, однак чомусь не поспішав скористатися дозволом господаря об'їхати три рази довкіл стадіону. Задерши голову, він слідкував, що діється нагорі).
Ігор Крученюк потім казатиме, що все зіпсував Шнурок, який без нього раптом ткнув колесо, і воно передчасно зірвалося, змінивши напрямок. А Mишко, навпаки, запевнятиме, що він і пальцем його не торкнув, що все робив Кручений…
Як би там не було, але скат, що стояв на самій кромці уступу, несподівано вирвався з їхніх рук і шугонув туди, де густо росли кущі і лежали в торішньому сухому бадиллі гострі кавалки породи. Можливо, сам Санько посприяв цьому: подавшись уперед, вагою свого тіла зрушив колесо з місця, а Ігор з Мишком не встигли його підправити, лише навздогін руками змахнули.
Вони не почули, як десь там, у кущах, серед тріскотняви гілок, cкpикнув Санько... А ось Діма, що спостерігав унизу, почув і перший кинувся на той болюче-зляканий зойк, в якому розібрав: „ Ой, мамочко!..”
Санько лежав непорушно, викинувши стрімко праву руку, лежав серед зотлілої хворостяної Чухри, ніби підклав її під бочок, щоб не простудитися на ще сирій землі. Та свіжозламаний молодий кленок і кілька сірих каменюк, які випинались крізь сухе гілляччя, наводили на зовсім іншу - страшну дyмку, навіть коли б ти не знав, що саме скоїлося тут хвилину тому.
І малі пройдисвіти зрозуміли: сталося щось лихе.
- Гляньте, гляньте, кров на голові! - озвався Мишко хлипуче- тремтячим голоском, що ось-ось міг перейти у плач.
- Може, він убився? - сіпнув Діма за рукав Ігоря, але той ніби закам'янів: не міг ступити бодай кроку чи вимовити слово.
- Будьте тут, я зараз в лікарню!.. - крикнув Діма і кинувся вниз. Вибіг на стадіон, поминув велосипед, про який, напевне, забув (а може, більше довіряв своїм ногам), круто звернув на стежку і щодуху припустив у напрямку селища.
А через деякий час машина «швидкої допомоги» привезла Санька в районну лікарню - у селищі був лише медпyнкт, куди меткий Діма і приніс звістку про нещасний випадок, що стався з його товаришем під старим териконом.
Два дні лікарі виборювали для Санька життя, і не просто життя, а щоб не став калікою. А коли вони перемогли, коли нарешті криза минула, до сина пустили матір, Віру Максимівну. Всього на кілька хвилин.
Сиділа біля Санька і ковтала сльози, а він тримався за її руку і не зовсім розумів, чого вона плаче.
- Ні, це їм, Крученим, так не минеться, - схлипнула. - Я сьогодні ж піду до прокурора. Чоловіка вбили, а тепер і за сина взялися... Ні, на цей раз я все зроблю, а так не залишу...
- Не треба, мамо, - раптом заговорив Санько. Голос його був кволий, дещо винуватий, але настійливий. - Не треба, я сам захотів прокотитися в колесі. Ігор не давав... Їй-богу, ось запитай хлопців. І мені вже не боляче.
Віра Максимівна хотіла, було, заперечити синові, не погодитися з ним, але чи то вчасно збагнула, що не можна зараз його тривожити, чи стала на заваді медсестра, яка зайшла до палати - час побачення вже скінчився, - і через те у неї ще сильніше стисло у грудях.
Санько так замріявся, що коли перевів погляд униз, на стадіон, то побачив там двох своїх ровесників, Мишка і Діму: вони котили поперед себе величезний скат, а поряд потихеньку їхав на велосипеді не хто інший, як Ігoр Крученюк. Ось він порівнявся з воротами, зупинився, а затим перекинув велосипед на землю і пристав до хлопців. Тепер уже втрьох вони штовхали скат, штовхали в напрямку терикона, туди, де не було кущів і взимку малеча спускалась на санчатах.
- Ф’-ю! - підводячись, свиснув Санько зі своєї засідки, немов Соловей-розбійник. Відтак щосили крикнув: «Ловіть!» - і вдарив ногою м'яч. Описавши красиву дугу, м'яч упав десь там унизу, прошарудів сухим бадиллям. Усі втрьох звели голови, глянули на Санька, проте скат не залишили, а продовжували поволеньки виштовхувати на узвишшя.
"І що то вони затіяли?" - взяла цікавість Санька, і він бочком, опираючись на праву ногу, аби не зірватися, посунувся їм назустріч.
Метрів за тридцять від землі покатий бік терикона переходив у заглибину, такий собі підковоподібний уступ, який сніжної зими, коли можна було спускатися на санках чи на лижах, правив хлоп'ятам за стартовий майданчик. Саме сюди трійця і викотила старий скат, що колись належав трактору "Бєларусь" і якимось чином опинився за територією автопарка.
- Що, хочете шурнути вниз? - стрибнув Санько до хлопців на уступ.
- А, це ти, рижий, - сказав недбало Ігор. - Шурнем, аякже, але не так, як ти собі уявляєш. - І до хлопців: - Хто з вас перший, чи, може, вже передумали, злякалися? Я сам би котнувся, але не вміщуся... Та це зовсім просто, залазиш в дірку і впираєшся у скат ногами й спиною. Ось так. - І він скрутився в клубочок, уткнувся у коліна. - Головне, зразу не випасти, а тaм уже відцентрова сила своє зробить... Давай ти, Шнурок, - звернувся по-вуличному до Мишка.
- Ні, - хитнув той головою, - нехай перший Діма. Він нижчий за мене, у нього вийде - тоді й я спущуся...
- Ну, дивись, на велосипеді не дам покататися, якщо здрейфиш, - погрозливо сказав Ігор.
За своєю натурою Діма був мовчуном, і тому без зайвих слів сунув голову в дірку ската. Поки він, покректуючи, вмощувався, Кручений твердо тримав колесо. Йому допомагав Мишко. А Cанько так само стояв поряд, спостерігав, не наважуючись і собі встряти в цю затію, що раптом його теж зацікавила.
- Готово, можете пускати... - натужно, десь собі у живіт видавив скручений бубликом Діма.
Ігор увесь напружився, гострим оком прицілюючисъ униз, і несильно, але рішуче штовхнув скат.
Від того, що сталося, хоч це й не було несподіванкою для Санька, у нього аж у грудях похололо. Він подався вперед, на край уступу, охоплений тривогою за Діму. А скат уже був далеченько внизу, його оберти вже затухали, втрачали інерцію, і, вильнувши туди-сюди, він завалився на землю за кілька кроків від футбольних воріт.
Кручений стрибонув перший, а за ним і Мишко з Саньком майже з'їхали на задніх з терикона. Поки вони бігли, з-під колеса вибрався Діма і тепер стояв, похитуючись, і, мов заведений, метляв головою.
- Що, вдарився? - вихопився наперед Мишко.
- Ух, здорово! - пробубонів Діма і глянув окрyглими, позеленілими очима.
- Ну, я ж казав, що це номер гідний циркової програми, а ви боялися, - торжествуюче прорік Ігор, так ніби оце він стонадцять разів на шаленій швидкості прокрутився в чортовому колесі. Розпорядився: - Тепер, Дімо, можеш на велосипеді проїхати два, ні, три круги навколо стадіону. А ти, Шнурок, гайда наверх, побачимо, який з тебе герой. Та колесо, колесо підіймай, не одному ж мені штовхати...І так скажіть спасибі, що допомагаю, яка мені з цього насолода...
- Може, Санько спробує, а то у мене щось живіт заболів, - скривився Мишко, косуючи поглядом на кущі, туди, де їх було густіше. Проте Ігор заперечив:
- Знайшов сміливця! Рижий навіть павуків боїться - нагадав про колишній випадок у степу. -Ні, він не зуміє. ..Еге ж ні?
- Зумію! - вирвалось у Санька несподівано не тільки для Крученого, а й для самого себе. А коли вже вирвалось, то назад відступати нікуди, і він повторив тоном, в якому прозвучали якщо не виклик, то рішучість. - Зумію, ось побачиш, зумію!
- Ти? Зумієш? - роблено подивувався Ігор. - Ану ж давай... Діставшисъ уступу, вони трошки перепочили, бо ж захекалисъ, поки знову виштовхували наверх важкеньке гумове колесо. Та ось Кручений скомандував:
- На старт!
Санько спритно переломився у спині і вже наступної миті, немов равлик, стримів у порожнині ската, що його тримали Ігор і Мишко (Діма залишився внизу біля велосипеда, однак чомусь не поспішав скористатися дозволом господаря об'їхати три рази довкіл стадіону. Задерши голову, він слідкував, що діється нагорі).
Ігор Крученюк потім казатиме, що все зіпсував Шнурок, який без нього раптом ткнув колесо, і воно передчасно зірвалося, змінивши напрямок. А Mишко, навпаки, запевнятиме, що він і пальцем його не торкнув, що все робив Кручений…
Як би там не було, але скат, що стояв на самій кромці уступу, несподівано вирвався з їхніх рук і шугонув туди, де густо росли кущі і лежали в торішньому сухому бадиллі гострі кавалки породи. Можливо, сам Санько посприяв цьому: подавшись уперед, вагою свого тіла зрушив колесо з місця, а Ігор з Мишком не встигли його підправити, лише навздогін руками змахнули.
Вони не почули, як десь там, у кущах, серед тріскотняви гілок, cкpикнув Санько... А ось Діма, що спостерігав унизу, почув і перший кинувся на той болюче-зляканий зойк, в якому розібрав: „ Ой, мамочко!..”
Санько лежав непорушно, викинувши стрімко праву руку, лежав серед зотлілої хворостяної Чухри, ніби підклав її під бочок, щоб не простудитися на ще сирій землі. Та свіжозламаний молодий кленок і кілька сірих каменюк, які випинались крізь сухе гілляччя, наводили на зовсім іншу - страшну дyмку, навіть коли б ти не знав, що саме скоїлося тут хвилину тому.
І малі пройдисвіти зрозуміли: сталося щось лихе.
- Гляньте, гляньте, кров на голові! - озвався Мишко хлипуче- тремтячим голоском, що ось-ось міг перейти у плач.
- Може, він убився? - сіпнув Діма за рукав Ігоря, але той ніби закам'янів: не міг ступити бодай кроку чи вимовити слово.
- Будьте тут, я зараз в лікарню!.. - крикнув Діма і кинувся вниз. Вибіг на стадіон, поминув велосипед, про який, напевне, забув (а може, більше довіряв своїм ногам), круто звернув на стежку і щодуху припустив у напрямку селища.
А через деякий час машина «швидкої допомоги» привезла Санька в районну лікарню - у селищі був лише медпyнкт, куди меткий Діма і приніс звістку про нещасний випадок, що стався з його товаришем під старим териконом.
Два дні лікарі виборювали для Санька життя, і не просто життя, а щоб не став калікою. А коли вони перемогли, коли нарешті криза минула, до сина пустили матір, Віру Максимівну. Всього на кілька хвилин.
Сиділа біля Санька і ковтала сльози, а він тримався за її руку і не зовсім розумів, чого вона плаче.
- Ні, це їм, Крученим, так не минеться, - схлипнула. - Я сьогодні ж піду до прокурора. Чоловіка вбили, а тепер і за сина взялися... Ні, на цей раз я все зроблю, а так не залишу...
- Не треба, мамо, - раптом заговорив Санько. Голос його був кволий, дещо винуватий, але настійливий. - Не треба, я сам захотів прокотитися в колесі. Ігор не давав... Їй-богу, ось запитай хлопців. І мені вже не боляче.
Віра Максимівна хотіла, було, заперечити синові, не погодитися з ним, але чи то вчасно збагнула, що не можна зараз його тривожити, чи стала на заваді медсестра, яка зайшла до палати - час побачення вже скінчився, - і через те у неї ще сильніше стисло у грудях.
Немає коментарів:
Дописати коментар